“Божевільне хобі” переселенців з Донецька стало прибутковою екофермою під Києвом

Лише за п’ять років родині переселенців з Донецька Марині Чабановій (Брагіній) та Кирилу Чабанову вдалося не тільки відтворити втрачене фермерське господарство, а й досягти чималого успіху на цьому терені, хоч раніше фермерство було для них не більше аніж “божевільним хобі”.

Що допомогло подружжю аналітиків не з однією вищою освітою стати реальними фермерами на новому місці, Марина Чабанова розповіла SEEDS в ексклюзивному інтерв’ю.

---

– Перш, ніж остаточно “осісти” під столицею, ви ретельно вибирали нове місце проживання. Чи задоволені ви сьогодні своїм вибором?

– Звичайно, задоволені. Ми реалісти. Ми не шукали суперідеальне місце. Але, нам подобається наш вибір. Подобається природа – навколо ліс. Подобається село живе. Школа повна.

І дорога, що веде до будинку цілком відповідає нашим вимогами. Ми живемо недалеко від Києва – Макарівський район. Таку 50-кілометрову зону ми для себе і відміряли – для київської логістики це не далеко.

– Чи не націлена часом ваша ферма на столичний ринок збуту?

– Ні. Поставок до столиці ми більше не плануємо. Досвід нашої роботи і з господарством, і з сирами, і навіть екотурами, показав, що наш споживач приїде до нас сам.

Раніше ми возили товари до Києва. Але потім зрозуміли – треба бути тут. Тут у нас невелика крамничка. Тут, на місці, ми і працюємо, і продаємо, і створюємо сири.

– Як же вам вдалося стати настільки популярними, що на вашу ферму відвідувачі їдуть самі?

– Ми не займалися спеціально рекламою, саморекламою. Всі ті, хто, як і ми, пройшов той складний шлях – вимушеного виїзду з окупованих територій, вони природно почали нас шукати.

У нас було величезне коло спілкування. І це були дуже високі та статусні люди. Ми консультували дуже відомих персон, політиків, в своєму місті ми були досить відомі.

У Донецьку ми займалися зовсім іншими речами: дослідження маркетингові, політичні, соціологічні. У нас був магазин італійського одягу, агентство нерухомості. Жили ми в центрі Донецька. І офіс був теж у центрі.

Але, після подій 2014 року, у нас з’явилися інші цілі для нашого особистого комфорту і особистих амбіцій. Відбулася переоцінка особисто у нас в головах.

Ми приїхали з усіма тваринами, певною сумою грошей, нам вдалося вивезти всі свої машини. Згодом нам допомогли вивезти всіх своїх кіз. І все. Довелося тут в складній ситуації починати все з нуля.

Нам вдалося взяти участь в конкурсі, виграти наш перший гранд і придбати необхідне обладнання, завдяки чому з’явилася хороша інформаційна підтримка. Все це в сукупності і дало нинішню популярність.

До нас їдуть заради сиру, заради спілкування. Через те, що багато роботи, такі зустрічі навіть доводиться дозувати. Вибираємо якийсь день, раз або двічі на тиждень.

– Але чому ви обрали саме кози і сир?

– Це хобі з’явилось у нас ще в Донецьку після поїздки на острів Кріт. Там ми відвідували ферми, де розводять кіз і овець, роблять за традиційними рецептами сири, масло, сметану. Нам з чоловіком все це дуже сподобалося, захотілося спробувати і себе на новому терені.

До того ж ми з чоловіком не перший рік аналізуємо і оцінюємо ситуацію, яка складається в світі: і політичну, і економічну. Ми прийшли до висновків, що світ знаходиться на порозі глобальної економічної кризи.

Після чого ми ще в Донецьку поставили собі питання: в разі глобальних світових проблем, як зможемо ми прогодувати свою сім’ю і заробити на життя власними силами?

У нас завжди була тяга до сільського господарства, душа линула. Ми багато чого перепробували, але це не давало доходу.

Фактично, ми заробляли на одному, а вкладали в фермерство там, ще в Донецьку, чималі суми.

Після ситуації 2014 року, коли відбулася переоцінка цінностей, ми зрозуміли – головне вивезти всі ті живі душі, за які ми взяли відповідальності, зокрема і кіз. І ми їх вивезли.

А ось наших овець, майже 200 голів, врятувати не вдалося. Всіх наших курочок ми роздали жителям, які залишилися. Вивезли тільки домашніх тварин і наших кіз.

По приїзду на нове місце першу свою козу я доїла близько двох годин, тому, що раніше всі це робили наші працівники. Ми раніше тільки робили сир. І робили тому, що “кайфували” від цього. Просто для себе, знайомих. Дарували, пригощали. Раніше це було просто “божевільне хобі”.

– Як довго проіснувала ваша попередня ферма в Донецьку?

– Там наша ферма була тільки у початковій стадії. На тому етапі, коли ми будувалися, розвивалися, пробували нові технології.

Ми брали в оренду землю і вирощували баштанні, томати, кукурудзу. Але це ми робили не на продаж. Ми вивчали технології, врожайність. І це теж було хобі.

– Тут, під Києвом, ваш чоловік захопився розведенням бджіл? Раніше таке хобі теж було присутнє?

– Бджолами ми стали займатися тільки тут, і дуже пошкодували, що впустили це у Донецьку – там було дуже багато посівів. А ще ми пошкодували, що боялися цього. Чесно скажу: ми просто боялися бджіл.

– Ви згадали часті агро-експерименти на вашій фермі, який з них виявився найуспішнішим вже тут?

– Не втратити віру і не зрадити своїй ідеї. Робити сири добре, якісно і не гнатися за кількістю. Для нас це переконана позиція. Ми не тягнемося за великий гривнею, хоча гроші завжди потрібні.

Кожен технологічний процес чоловік вивчає, пробує, вникає, консультується.

Нам, українцям, потрібно вже зараз повертати не тільки бажання працювати, а й любов до праці.

Нам потрібно розвивати у своїх дітей повагу до тих людей, які займаються важкою фізичною працею.

Фактично в Україні зараз не популяризуються елементарні професії: комбайнер, дояр, сировар. Але це потрібно робити. І робити якомога швидше.

 

Людмила КАЛИТА SEEDS.org.ua 

Головні новини Seeds та агроідеї для зростання вашого бізнесу в Telegram Facebook Instagram
Youtube та Підписуйтесь!